4 червня 1919 інформбюро штабу загону видало першу з відомих відозв до населення, закликаючи до збройного опору політиці т. зв. воєнного комунізму.

Зі встановленням Денікіна режиму в Україні 1919—1920 холодноярські повстанці розпочали боротьбу проти білогвардійців. У середині листопада 1919 утворився окружний повстанський к-т (голова — Панченко, члени — П.Чучупак, С.Лопата, Шевченко), який керував загонами В.Чучупака і С.Коцура. К-т створив військ. раду, до якої увійшли В.Чучупак, С.Коцур і Шевченко. Повстанці визнавали уряд УНР. Наприкінці листопада 1919 в Холодному Яру зосереджувалися не менше 5—6 тис. повстанців при 6—9 гарматах та великій кількості кулеметів. До них приєднувалися залишки Армії Української Народної Республіки, розбитої білогвардійцями на Поділлі. Військ. штаб В.Чучупака розміщувався в Мотронинському жіночому монастирі.

30 листопада 1919 повстанський к-т оголосив про взяття влади в Чигиринському повіті. Було скасовано накази й розпорядження білогвард. властей та відновлено дію законів і наказів Директорії УНР, проводилася мобілізація населення. У середині грудня 1919 на нетривалий час повстанці захопили Чигирин. Дії загонів Х.р. сприяли дезорганізації тилу військ Київ. області Збройних сил Півдня Росії та прискорили їхню поразку.

Більшовики зосередили проти Х.р. значні сили. 12 квітня 1920 потрапив у засідку і загинув В.Чучупак. У подальшому на чолі Х.р. стояли отамани І.Деркач, К.Пестушко (Степовий-Блакитний; див. К.Блакитний), І.Лютий-Лютенко (Гонта), І.Петренко, Г.Нестеренко-Орел, Л.Завгородній. Частина повстанців (зокрема І.Деркач, І.Петренко, О.Чучупак, С.Чучупак) склали зброю 4 серпня 1921 відповідно до оголошеної рад. владою амністії, однак, вірогідно, були страчені. Решта продовжували організовану боротьбу до кінця вересня 1922, коли ВУЧК інспірувала фіктивний з’їзд отаманів у Звенигородці та заарештувала більшість провідників Х.р. та Чорного лісу — Л.Завгороднього, М.Голика-Залізняка, О.Добровольського, В.Ткаченка, К.Здобудь-Волю, Г.Яковенка та ін. 2 лютого 1923 надзвичайна сесія Київ. губернського революц. трибуналу засудила більшість отаманів до розстрілу. 9 лютого 1923 при спробі вирватися з Лук’янівської тюрми в м. Київ майже всі повстанці (38 осіб) загинули.

Незважаючи на ліквідацію Х.р., окремі нечисленні загони, напр. загін І.Черноусова (Чорного Ворона), діяли в районі Холодного Яру принаймні до серед. 1920-х рр.

У романі описана «одна з найяскравіших сторінок Визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але незламні духом можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом»^[1].

Після того, як радянська Росія захопила Україну, над Дніпром існувала «Холодноярська Республіка», яка під українським національним жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: «Воля України — або смерть!» вела запеклу збройну боротьбу за Українську державу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.

Події відбуваються на теренах сучасних Черкаської, Кіровоградської та Вінницької областей, у Києві, Полтаві й на території тодішньої Польщі.

Народився в Демидівці на Полтавщині. Батько — Юрій Лісовський, офіцер російської імператорської армії (РІА), мати — Людвіка Соколовська^[2] походила з польського шляхетського роду. За іншою версією у кримінальній справі вказано рік народження — 1902, місце — Тарноруда на Поділлі, зараз Волочиський район.^[3]

У підлітковому віці він вже вирізнявся способом мислення вікінга і тому, після початку Першої світової війни, дописав собі ще чотири роки, щоб піти на східний фронт^{[джерело?]}.

Воював у лавах Кабардинського кінного полку кавказьких горців. Цей полк входив до складу «Дикої дивізії», яка вирізнялася особливими військовими традиціями. У цій дивізії була присутня залізна дисципліна, про що говорить те, що не було зафіксовано жодного випадку дезертирства, а найбільше цінувалася особиста хоробрість у бою. Ця дивізія проходила найважчі бої на румунському фронті проти австро-угорських військ і однією з перших брала участь у Брусиловському прориві. За свідченнями очевидців, противники просто не витримували їхньої стійкості і впертості, від того ця дивізія здобула величезну славу в російській армії і наводила жах на ворогів. І в такій атмосфері можна сказати виховувався 15-річний Горліс-Горський.

Через кілька років, вже під час Української революції, на війні він командував відділом першого полку армії Української Народної Республіки. Це ще до того, як він вступив до Богданівського полку Запорізької дивізії, до якого він вступив у 20-річному віці, де він отримав звання хорунжого і став офіцером. Саме в складі цього полку він вийшов у Перший зимовий похід Армії УНР.

На початку лютого 1920 р., під час Зимового походу, коли Запорізька дивізія перебувала в околицях Холодного Яру, Юрій занедужав і лишився на лікування в Мотронинському монастирі, де в той час розміщувався штаб полку гайдамаків Холодного Яру. Після лікування мав наздоганяти свою частину, та холодноярівці, яким бракувало старшин з військовим досвідом, переконали його лишитися.

Обравши прізвисько Залізняк, Лісовський прийняв призначення осавулом 1-го куреня полку гайдамаків, ставши одним з найближчих помічників курінного Івана Петренка та Головного отамана Василя Чучупаки.