Битва за Київ (1941) — великомасштабна битва Червоної Армії та Вермахту 7 липня — 19 вересня 1941 року (72 дні). Битва за Київ була частиною наступального плану «Барбаросса», в радянській військовій історії отримала назву Київської оборонної операції.

З німецької сторони в битві брала участь група армій «Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Рундштедта, а також 2-га танкова група та 2-га армія з групи армій «Центр».

З радянської сторони в битві брали участь війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала-полковника М. П. Кирпоноса, (під час битви загинув), у складі п'яти загальновійськових армій та Пінської флотилії під командуванням контр-адмірала Д. Д. Рогачова, під загальним керівництвом Маршала Радянського Союзу С. М. Будьонного.

Битва завершилась перемогою німецьких військ та оточенням радянських військ. Втрати з радянського боку сягали 700 тисяч вбитих та полонених, понад 1760 тисяч одиниць вогнепальної зброї, 411 танків і САУ, 28 419 гармат і мінометів, 343 бойових літаків

Закінчилася оточенням та майже цілковитим знищенням радянських військ в результаті контрнаступальної операції Вермахту (Операція «Фрідерікус»). Через поразку під Харковом стало можливим стрімке просування німецьких військ на південній ділянці фронту на Вороніж та Ростов-на-Дону з наступним виходом до Волги та просуванням на Кавказ (Операція «Блау»).

У битві з обох сторін взяло участь до 4000 танків . З радянського боку у битві були задіяні 3128 танків усіх типів — від легких БТ і Т-26 до модернізованих КВ-2 та Т-34, яких налічувалося понад 800 одиниць.

З німецького боку — близько 800 танків та САУ, з яких 450 танків Pz.III і Pz.IV^[5]. Вважається найбільшою танковою битвою у світовій історії.

– Ви казали, що більшість радянських втрат були не бойові – поломки, брак пального. А ще один фактор, який останнім часом історики називають дедалі частіше – небажання солдатів воювати – мав?

В цій ситуації ключовим було не небажання солдатів воювати, а радше недовіра до командування

– Важко оцінити. Думаю, що саме в цій ситуації ключовим було не небажання солдатів воювати, а радше недовіра до командування. Якщо у Вермахті на той час солдат твердо вірив офіцерові, а офіцер міг безумовно покластися на своїх солдат, то в Червоній армії такого духу не було в переважній більшості частин.

Треба взяти до уваги, що механізовані корпуси – це еліта Червоної армії, особовий склад там був далеко не найгірший. І це були не мобілізовані, бо мобілізацію тут просто не встигли провести. Це були військовослужбовці строкової служби, які щонайменше кілька місяців перебували на службі, пройшли таку-сяку підготовку. Хоча, звичайно, не дотягували до рівня німців.

Станом на 22 червня 1941 року, коли Німеччина здійснила напад на СРСР, у тюрмах Львівської області було 5 424 в'язні. Вони утримувалися у чотирьох в'язницях Львова:

• № 1 — Бриґідках,

• № 2 — Замарстинівській,

• № 4 — «Малі Бриґідки»

• Слідчий ізолятор на вул. Лонцького.

Коли львівські тюрми стали переповнені (10 червня в тюрмі № 1 при ліміті 1 500 осіб перебувало 3 638 в'язнів, тюрмі № 2 — 801 в'язень (ліміт — 270), а в тюрмі № 4 — 706 в'язнів (при ліміті 300)), частину в'язнів відправили до м. Золочева, де вони утримувалися в місцевому замку.

Більшість з цих людей звинувачувалася за статтею 54 Карного кодексу УРСР — контрреволюційна діяльність.

Результатом поразки 6-ї та 12-ї армій стало практично повне знищення оточених частин. Було втрачено майже всю техніку та озброєння. З числа особового складу оточених армій лише близько 11 тис. червоноармійців, в основному з тилових частин, вдалося вийти з оточення. Решта потрапила у полон разом з командувачами генерал-лейтенантом І. М. Музиченко та генерал-майором П. Г. Понеделіним. У полон також потрапили:

• Командир 49-го стрілецького корпусу генерал-майор С. Я. Огурцов;

• Командир 13-го стрілецького корпусу генерал-майор М. К. Кирилов;

• Командир 8-го стрілецького корпусу генерал-майор М. Г. Снєгов;

• Командир 16-го механізованого корпусу комдив О. Д. Соколов;

• Командир 80-ї Червонопрапорної Донецької дивізії генерал-майор В. І. Прохоров;

• Начальник штабу 192-ї гірськострілецької дивізії підполковник В. І. Свєчніков.

Загинули:

• Командир 44-ї танкової дивізії полковник В. П. Кримов;

• Командир 8-ї танкової дивізії полковник П. С. Фотченков;

• Командир 24-го механізованого корпусу генерал-майор В. І. Чистяков.

  
  

Радянських військовополонених помістили в створений на території кар'єру біля міста Умань концтабір, неофіційно названий «Уманська Яма». У ньому через погані умови утримання багато хто загинув. У місцях боїв і в таборі німці і посібники розстрілювали військовополонених євреїв, комісарів, «політруків», поранених і ослаблених

Увечері 18 серпня 1941 року, було підірвано греблю ДніпроГЕСу, чи, як тоді казали, Дніпрельстану (скорочення від Дніпровська електростанція). Зробили це з метою зупинити наступ німецьких військ.

_{Спочатку радянське керівництво намагалося все звалити на «ворожих диверсантів», але від цієї версії довелося відмовитися. Американська газета The New York Times 21 серпня 1941 року вийшла зі статтею про підрив греблі ДніпроГЕСу «росіянами, що відступали» на першій шпальті. У ній був коментар дипломата однієї з країн Гітлерівської коаліції, який порівняв такі дії зі «скорпіоном, який вжалив сам себе».}

Серйозної шкоди німецьким військам підрив греблі не завдав. Після вибуху ДніпроГЕСу оборона Запоріжжя тривала ще півтора місяця. За цей час з міста встигли вивезти майже все обладнання великих заводів. Що ж до жертв серед радянських солдатів і цивільних, то точних даних немає. Вони оцінюються приблизними цифрами від 20 до 100 тисяч людей. Крім того, кілька тисяч червоноармійців, які евакуювалися на лівий берег Дніпра нижче за течією, були відрізані водою, і їм довелося здатися в полон.

Бабин Яр став широковідомим в Україні та поза її межами як місце поховання великої кількості жертв (у тому числі й Голодомору), та передусім через масові розстріли у 1941–1943 роках різних національностей здійснені німецьким окупаційним командуванням під час Другої світової війни.

Під час німецької окупації Києва у 1941–1943 роках Бабин Яр став місцем масових розстрілів німецькими окупантами мирного населення і радянських військовополонених; євреїв і циган — за етнічною ознакою, а також партійних та радянських активістів, підпільників, членів Організації українських націоналістів (переважно членів ОУН-м), заручників, «саботажників», порушників комендантської години та інших. Лише за два дні 29 та 30 вересня 1941 року там розстріляли майже 34 000 євреїв. Перший розстріл відбувся 27 вересня 1941 року, коли розстріляно 752 пацієнтів психіатричної лікарні ім. Івана Павлова, яка розміщувалась безпосередньо біля Бабиного Яру. Точне місце розстрілу невідомо.

Жорстокі бої розгорнулися за перший районний центр на українській землі - Милово. Успішний наступ радянських військ на сході України продовжувався до лютого 1943 р. і закінчився звільненням Харкова. Але 19 лютого 1943 р. ворожі війська, використовуючи помилки радянського командування, почали могутній контрнаступ. Північно-східні райони Донбасу і м. Харків були втрачені. Однак стратегічна ініціатива залишалася на стороні Червоної армії. Після перемоги в Курській битві війська Степового фронту 23 серпня 1943 р. цілком звільнили м. Харків. Цей успіх дозволив радянській Ставці розробити оперативний план звільнення Лівобережжя.

Вже наступного дня нацистська армія залишила місто, однак незабаром розпочала контрнаступ.

Протягом тижнів окремі райони Чопу – важливого залізничного вузла на кордоні Словаччини та Угорщини, Словаччини та Закарпатської України – переходили з рук у руки.

Остаточна дата звільнення Чопу – 23 листопада 1944 року. Наразі це найзахідніший населений пункт України.