Руйнування мало вибухову природу, реактор було частково зруйновано і в довкілля викинуто велику кількість радіоактивних речовин. Відбулося вивергання потужністю 300 Хіросім^[3]. На думку багатьох, ця виняткова подія та офіційна реакція на неї, що була виявлена Москвою, стали однією з причин розпаду СРСР.

Спочатку провину за катастрофу покладали винятково, або майже винятково лише на персонал. Таке ставлення мали Державна комісія, створена в СРСР для розслідування причин катастрофи, суд, а також КДБ СРСР, що проводив окреме провадження. Міжнародне агентство з атомної енергії у власному звіті 1986 року також, в цілому підтримало цю точку зору^[19]. Значна частина публікацій у ЗМІ, зокрема і недавніх, спирається саме на цю версію. На неї ж посилаються різні художні й документальні твори.

Грубі порушення правил експлуатації АЕС, скоєні персоналом ЧАЕС, за цією версією, полягали в наступному:

• проведення експерименту за будь-яку ціну, попри зміну стану реактора;

• вивід з роботи справного технологічного захисту, який просто зупинив би реактор ще до того як він потрапив би в небезпечний режим;

• замовчання масштабу аварії в перші дні керівництвом ЧАЕС.

Проте, в подальші роки пояснення причин аварії були переглянуті, зокрема і в МАГАТЕ. Консультативний комітет з питань ядерної безпеки (INSAG) 1993 року оприлюднив новий звіт^[20], що приділяв більшу увагу серйозним проблемам в будові реактора. У цьому звіті, багато висновків зроблених 1986 року, визнано помилковими.

У сучасному викладі (2000-і роки), причини аварії такі:

• реактор був неправильно спроєктований і небезпечний;

• персонал не був проінформований про небезпеки;

• робітники АЕС припустилися низки помилок і ненавмисно порушили затверджені настанови, частково через відсутність знань про небезпеки реактора;

• вимкнення захисту або не вплинуло на розвиток аварії, або не суперечило нормативним документам.

Позитивний паровий коефіцієнт реактивності[ред. | ред. код]

Під час роботи реактора крізь активну зону прокачується вода, яка використовується як теплоносій. Усередині реактора вона кипить, частково перетворюючись на пару. Реактор мав позитивний паровий коефіцієнт реактивності, тобто чим більше пари, тим більше потужність, що виділяється завдяки ядерним реакціям. На малій потужності, на якій працював енергоблок під час досліду, дія позитивного парового коефіцієнта не врівноважувалася іншими явищами, що впливають на реактивність, і реактор мав позитивний потужнісний коефіцієнт реактивності. Це означає, що існував додатний зворотний зв'язок — зростання потужності викликало такі процеси в активній зоні, які призводили до ще більшого зростання потужності. Це робило реактор нестабільним і небезпечним. Водночас, оператори не були попереджені про те, що на низьких потужностях може виникнути позитивний зворотний зв'язок.

Ще небезпечнішою була помилка в конструкції керувальних стрижнів. Для керування потужністю ядерної реакції в активну зону вводяться стрижні, що містять речовину, котра поглинає нейтрони. Коли стрижень виведений з активної зони, в каналі залишається вода, яка теж поглинає нейтрони. Для того, щоб усунути негативний вплив цієї води, в РБМК під стрижнями були розташовані витискувачі з графіту. Але при повністю піднятому стрижні, під витискувачем залишався стовп води заввишки 1,5 метра. (Скорочений на 1,5 метра витискувач, використовувався з економічних причин — він робив можливим зменшити висоту підреакторного приміщення).

Під час руху стрижня з верхнього положення, у верхню частину активної зони входить поглинач нейтронів і вносить негативну реактивність, а в нижній частині каналу графітовий витискувач заміщає воду і вносить позитивну реактивність. У мить аварії нейтронне поле мало провал всередині активної зони і два максимуми — у верхній і нижній її частинах. За такого розподілу поля, сумарна реактивність, що вноситься стрижнями, протягом перших трьох секунд руху була позитивною. Це так званий кінцевий ефект, унаслідок якого спрацьовування аварійного захисту в перші секунди збільшувало потужність, замість того щоб одразу зупинити реактор.

Спочатку стверджувалося, що оператори зробили багато помилок. Зокрема, провиною персоналу вважалося вимкнення основних систем захисту реактора, продовження роботи після спаду потужності до 30 МВт і те, що реактор не зупинили, хоча знали, що оперативний запас реактивності менший дозволеного. Стверджувалося, що ці дії були порушенням встановлених інструкцій та процедур і стали головною причиною аварії.

У доповіді МАГАТЕ 1993 року ці висновки були переглянуті. Було визнано, що більшість дій операторів, які раніше вважалися порушеннями, насправді відповідали схваленим на той час правилам, або не спричинили жодного впливу на розвиток аварії. Зокрема:

• тривала робота реактора на потужності нижче 750 МВт не була заборонена, як це раніше стверджувалося;

• одночасна робота всіх вісьмох насосів не була заборонена жодним документом;

• вимкнення системи аварійного охолодження реактора (САОР) допускалося, за умови проведення необхідних узгоджень. Система була заблокована відповідно до затвердженої програми випробувань, і потрібний дозвіл від головного інженера станції був отриманий. Це не вплинуло на розвиток аварії — до тої миті, коли САОР могла б спрацювати, активна зона вже була зруйнована;

• блокування захисту, що зупиняє реактор у разі зупинки двох турбогенераторів, не лише допускалося, але й було обов'язковим під час роботи на низькій потужності;

• те, що не був увімкнений захист при низькому рівні води в баках-сепараторах, технічно, було порушенням регламенту. Проте це порушення не пов'язане безпосередньо з причинами аварії і, крім того, інший захист (за нижчим рівнем) був увімкнений.

Тепер при вивченні дій персоналу основна увага приділяється не певним порушенням, а низькій «культурі безпеки». Слід зазначити, що саме таке визначення, фахівці з ядерної безпеки почали використовувати лише після Чорнобильської аварії. Звинувачення стосується не лише операторів, але і проєктувальників реактора, керівництва АЕС тощо. Експерти вказують на такі приклади недостатньої уваги до питань безпеки:

• після вимкнення системи аварійного охолоджування реактора (САОР) 25 квітня від диспетчера «Київенерго» надійшла вказівка відкласти зупинку енергоблоку, і реактор декілька годин працював з вимкненою САОР. Персонал не мав можливості знов увімкнути САОР (для цього потрібно було вручну відкрити декілька клапанів, а це потребувало б кілька годин^[21]), проте з точки зору безпеки, реактор слід було зупинити, попри вимогу «Київенерго».

• 25 квітня протягом декількох годин оперативний запас реактивності (ОЗР), за вимірами, був менший дозволеного (у цих вимірах, можливо, була помилка, про яку персонал знав; реальне значення було в дозволених межах^[22]) 26 квітня, безпосередньо перед аварією, ОЗР також на короткий час був меншим дозволеного. Останнє стало однією з головних причин аварії. Експерти МАГАТЕ відзначають, що оператори реактора не знали про важливість цього параметра. До аварії вважалося, що обмеження, встановлені в регламенті експлуатації, пов'язані з необхідністю підтримки рівномірного енерговиділення у всій активній зоні. Хоча розробникам реактора було відомо (з аналізу даних, отриманих на Ігналінській АЕС), що при малому запасі реактивності, спрацьовування захисту може призводити до зростання потужності, відповідні зміни так і не були внесені до інструкцій. Водночас, не було засобів для оперативного контролю цього параметра. Значення, що порушують регламент, були набуті з розрахунків, зроблених вже після аварії на підставі параметрів, записаних реєструвальною апаратурою;

• після спаду потужності персонал відхилився від ухваленої програми і на свій розсуд вирішив не піднімати потужність до наказаних 700 МВт. За словами А. С. Дятлова^[22] це було зроблено за пропозицією начальника зміни блоку Акімова. Дятлов, як керівник випробувань, погодився з пропозицією, оскільки в регламенті, що діяв на той час, не було заборони на роботу на такій потужності, а для випробувань велика потужність була не потрібна. Експерти МАГАТЕ вважають, що будь-яке відхилення від заздалегідь складеної програми випробувань, навіть в межах регламенту, неприпустиме.

Попри те, що в новій доповіді наголоси були зміщені і основними причинами аварії названі вади реактора, експерти МАГАТЕ вважають, що недостатня навченість персоналу, неповні знання про особливості реактора, які впливають на безпеку, і необачні дії також були важливими чинниками, котрі призвели до аварії.

З двох наявних приладів для вимірювання радіації на 1000 рентген на годину, один вийшов з ладу, а інший був недоступний через завали. Тому в перші години аварії ніхто точно не знав наявних рівнів радіації в приміщеннях блоку і довкола нього. Неясним був і стан реактора.

У перші години після аварії багато хто, мабуть, не усвідомлював, наскільки сильно зруйнований реактор, тому було ухвалене помилкове рішення забезпечити подачу води в активну зону реактора для її охолодження. Ці зусилля були даремними, оскільки і трубопроводи і сама активна зона були зруйновані, але вони вимагали ведення робіт у зонах з високою радіацією, які персонал виконував без захисного одягу. Інші дії працівників станції, такі як гасіння локальних пожеж в приміщеннях станції, заходи, направлені на запобігання можливого вибуху водню, та інше, навпаки, були необхідними. Можливо, вони запобігли ще серйознішим наслідкам.

Проти ночі на 26 квітня 1986 року, на майданчику перебувало близько 400 робітників Чорнобильської електростанції. Внаслідок аварії вони постраждали від поєднаної дії випромінювання з кількох джерел: зовнішнього гамма/бета-випромінювання від радіоактивної хмари, уламків пошкодженої активної зони реактора розкиданих по майданчику, радіоактивних часток осілих на шкірі та вдихання радіоактивних часток (UN88).

Майже одразу до місця аварії, прибули пожежники. Першими до ЧАЕС приїхала бригада під командуванням лейтенанта Володимира Правика, який помер 11 травня від гострої променевої хвороби, отриманої перш за все внаслідок попадання радіоактивних речовин в дихальні шляхи, бо пожежники тоді працювали без ізолювальних протигазів. Їх не попередили про небезпеку радіоактивного диму і уламків, вони не знали, що ця аварія є чимось більшим, ніж звичайна пожежа. Ми не знали, що це реактор. Ніхто не сказав нам.

Григорій Хмель, водій однієї з пожежних машин пізніше описав те, що трапилося:

Ми прибули туди близько 01:45… Ми бачили розкиданий графіт. Михайло спитав: Що таке графіт? Я вдарив ногою шматок графіту. Але один з пожежників на іншій вантажівці підняв його. Воно гаряче, говорив він. Шматки графіту були різних розмірів, деякі великі, деякі достатньо малі, щоб їх можна було підняти…

Ми не знали багато про радіацію. Навіть ті, хто працював тут, не мали жодних ідей. Не було води у вантажівках. Михайло заповнив цистерну і ми націлили струмінь води на вершину. Потім ті хлопчики, які померли, пішли аж до даху – Коля Ващук, Володя Правік та інші… Вони піднялися вгору сходами… і я вже їх ніколи не побачив знову.

Першочерговим завданням було гасіння вогню на даху станції і території довкола будівлі, що містила енергоблок № 4 для того, щоби захистити енергоблок № 3 і тримати його основні охолоджувальні системи в робочому стані.

Вогонь гасили до 5 години ранку. У середині четвертого блоку його вдалося загасити лише до 10 травня 1986 року, коли більша частина графіту згоріла.

Після аварії утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише сучасну Україну, Білорусь та Росію, які розташовані поблизу ЧАЕС, але й Східну Фракію, Югославію, Болгарію, Грецію, Румунію, Литовську РСР, Естонську РСР, Латвійську РСР, Фінляндію, Данію, Норвегію, Швецію, Австрію, Угорщину, Чехословаччину, Нідерланди, Бельгію, Польщу, Швейцарію, Німеччину, Італію, Ірландію, Францію (разом з Корсикою), Британію та острів Мен^[

Інформація про радіацію прийшла не з СРСР, як мало б бути, а з Форсмаркської АЕС (1100 км від місця аварії) в Швеції, коли на одязі співробітників 27 квітня було знайдено радіоактивні частинки. Після пошуків витоку радіації на самій АЕС, стало зрозуміло, що в західній частині СРСР існує серйозна ядерна проблема. Підвищення рівня радіації також було засвідчено у Фінляндії, але страйк державної цивільної служби затримав відповідь і публікацію

Забруднення території після аварії на ЧАЕС залежало від погодних умов. Повідомлення радянських і західних учених вказують на те, що Білорусь отримала близько 60 % радіоактивного забруднення від загальної кількості на СРСР. Проте згідно з даними (англ. The Other Report on Chernobyl (TORCH report)), які були оприлюднені 2006 року, половина летких часток приземлилася за межами України, Білорусі і Росії