“Великий поет цілковито зник зі сцени – з’явився безоглядний одописець тирана” ( В. Стус ).
“Феномен Тичини– феномен доби… поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль… Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції… Тичину репресували визнанням. Покара славою – одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом” ( В. Стус “Феномен доби” ).                                          
                                                                           “Ніби щойно прокинувшись, він відкрив очі на світ і основне начало всесвіту побачив у ритмічному русі, гармонійному звукові, музиці. Цей ритм всесвіту і є “Сонячними кларнетами” ( О. Білецький ).                             
«Павло Григорович Тичина - це шукання й шукання, праця і вимогливість, і, нарешті, вміння з безконечного плину образів відібрати найсвіжіший, наймісткіший, наймузикальніший» (О. Гончар)

«Тичина уже в «Сонячних кларнетах» відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої і безкозирної». (М. Зеров)

  

Майбутній поет отримав духовну освіту, мав прекрасний голос і слух. Окрім цього Тичина знав 15 мов і перекладав іноземних класиків.

Перший його збірник "Сонячні кларнети" вийшов у 1919-му році і одразу приніс молодому Павлу визнання.

Помер поет Павло Тичина у 1967-му році.

«Павле Григоровичу, спасибі за ваші вірші, які живуть разом з тими, хто мав колись щастя їх прочитати. Спасибі за те почуття піднесеності, яке я пережив, прочитавши в Ровно у вітрині з газетами ваші “Танці на мечі”. Здавалося, сам стаєш талановитішим, чеснішим, радіснішим, більшим, приторкнувшися до кришталевої чаші чистого таланту. Спасибі Вам, дорогий, протирічливий, надламаний епохою, чарівний птах, розчавлений сталінським асфальтовим котком. Я прийшов до вас додому в 1927 році і звернув увагу, що полиці у вашій бібліотеці тримаються на звичайних дверних гачках. При потребі їх можна розібрати, скласти, як купу дощок.
— Для чого це, Павле Григоровичу?
— А хто знає, — відповідаєте Ви, — а може, зашлють кудись до Туруханського краю, то якось треба буде везти з собою.
Вас було надламано на все життя, — одна з незчисленних, нікому не потрібних втрат, які зазнала країна, її люди, її духовне життя. Почитайте вірші Тичини, написані на Кавказі: перша половина — геніальний опис природи. Друга половина: а ці гори нагадують мені, що в сусідньому Іраку кляті імперіалісти нещадно експлуатують місцеве населення… — і пішла газетна стаття на міжнародну тему!»

"Павлові Тичині"

Хвильовий Микола

Кохаємо залізо й мідь,
Бетони і чугуни —
Від них родилися громи,
Але і співні струни.

Нарешті ранок забуяв,
Країна зорі має,
Списами, шаблями в боях
Ми з неба їх здіймаєм.

В пилу вовтузимось щодня —
Квітки нехай в долині.
На революції конях
Сконаєм у борінні.

Наш кінь реве, копитом б’є,
Подібний завше бісу,
І панцир радості кує
Новий коваль залізу.

Загинути фізично йому не дали, але морально Тичина загинув. Він стає співцем компартії. Вершиною цього шляху є знаменита поезія «Партія веде!» — недарма вона була опублікована московською газетою «Правда» українською мовою, та ще й на першій сторінці. Йшов голодний 1933 рік.

До слова — вірш цей був написаний як піонерський гімн і відхилений однією з газет для дітей. Його випадково побачив кореспондент «Правди», і вірш став символом української радянської літератури. Як і символом зламу поета, котрий оспівував до того красу природи і людини. Тепер же мусив оспівувати комуністичну партію.

Проте мені здається, що попри звання лауреата Сталінської премії, членство в ЦК компартії, головування та депутатство у Верховній Раді УРСР, авторство гімну Української РСР («Живи, Україно, прекрасна і сильна, В Радянськім Союзі ти щастя знайшла») Павло Тичина так і лишився не до кінця своїм для комуністів. Свідчення цьому — відсутність пам’ятників. Навіть у Чернігові іменем Тичини була названа вулиця забічна, далека від центру.
Тичина так і не відтанув навіть за часів хрущовської відлиги, на відміну від Рильського чи Бажана, які отримали друге дихання. Він так і лишився у шкаралущі вірного КПРС поета — ніжна його душа не вірила у відлигу.
Олександр Олесь був нещадним до поета:

І ти продався їм, Тичино,
І ти пішов до москаля?
О, бідна мати, Україно,
В журбі головонька твоя.
В кривавім морі по коліна
Стоїть без сорому в очах
Поет, колишній наш Тичина,
І прославляє смерть і жах.
...Іудо, ти шляхетний жиде,
Пішов, повісивсь в самоті.
Павло Тичина... цей не піде —
Він сам розіпне на хресті.

Проте Тичина подав у відставку з поста міністра освіти Української РСР, коли змушували прийняти закон про двомовність.

Помер Павло Тичина 1967 року. Коли вже тяжкохворим він лежав у лікарні в Феофанії, то казав друзям, що його творчість пішла за водою... Та ще марив, що за ним стежать, що у квартирі встановлено прослуховуючі пристрої — до речі, саме так і було...