Ідея Свята Героїв виникла у середовищі українських націоналістів. Уперше офіційно воно було запроваджене постановою ІІ Великого Збору ОУН, який відбувся у квітні 1941 року в Кракові: «Обов’язуючі організаційні свята є: свято соборності 22 січня, свято Героїв революції дня 23-го травня і День боротьби 31 серпня».

Дата 23 травня була вибрана не випадково. У травні за суперечливих обставин загинув ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський. 23 та 25 травня були вбиті лідери українського визвольного руху Євген Коновалець та Симон Петлюра.
Свято Героїв під час Другої світової війни та після її завершення відзначали учасники визвольного руху.

Цього дня члени та юнацтво ОУН проводили закриті святкові зібрання (сходини). Кімнату, в якій відбувалися подібні заходи, прикрашали прапорами та портретами Міхновського, Коновальця та Петлюри. Передбачалося дотримання певного церемоніалу, складовими якого було вшанування пам’яті полеглих героїв хвилиною мовчання, зачитування наказу крайового Провідника, виголошення коротких промов та складання присяги новими членами організації. Такі сходини зазвичай тривали до півгодини.

Для широкого загалу, де було можливо, проводилися «масові» святочні зібрання. Біля могил місцевих героїв збиралися люди, співали гімн України, марш «Зродились ми великої години», виголошували промови. «Точно о год. 8.30 вечора в дні 23.05 мають дзвонити дзвони у всіх церквах, – йдеться у «Інструкції ОУН в справі святкування 23/5. Свято Героїв Революції». – Могили прибрані квітами, з лентами національними і організаційних кольорів. З хвилиною биття запалити довкруги могили 4 великі смолоскипи, які мають горіти цілу ніч. Національний Прапор вивішений на могилі через цілий 23/5 і 24/5. Організаційний Прапор [прапор ОУН] вивішений лише в часі святочного зібрання. Біля Могили стоїть весь час святочно зібрана почесна сторожа з хлопців і дівчат».

Цей день був особливим у середовищі української діаспори, яка популяризувала тяглість української військової традиції та героїзм воїнів від часів Давньої Русі, козаччини до двадцятого століття, наводячи приклад Української Галицької армії, Січових Стрільців, Армії УНР, ОУН та УПА. Пам’ять про полеглих героїв, знакові битви вони вважали потужним мобілізаційним та патріотично-виховним чинником, який мотивував до боротьби за незалежність наступні покоління.

«Тільки Українська Самостійна Соборна Держава, яку можемо здобути революційною боротьбою Українського народу, поруч революційної боротьби всіх поневолених Москвою народів, буде запорукою кращого майбутнього, – читаємо у газеті «Зов Крови» за травень 1947-го, яку видавав Крайовий провід ОУН.

«Убив ворог наших Вождів, але вбив тільки тіло, бо дух Їх живе з нами. З тої крові зродилися нові лави Героїв, які завзято мстять за минуле і борються за краще майбутнє…», – йшлося у часописі «Пробоєм» за травень 1948-го.
Після 1991-го року свято стало набувати популярності, особливо в Західній Україні. У 2014 році масштабні відзначення Дня Героїв відбулися у Волинській, Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях.

Наразі свято не є офіційним, але традиція вшанування героїв 23 травня міцнішає. Особливо, з огляду на те, що з 2014 року українці відстоюють територіальну цілісність та право на вільний вибір розвитку своєї держави у війні з Російською Федерацією, яка анексувала Крим та окупувала частину Донбасу. На жаль, ряди героїв, які віддали своє життя в останні шість років, поповнюється чи не щодня.

Під час Української революції 1917-1921 років – голова Українського Генерального Військового Комітету, Генеральний Секретар військових справ, творець Гайдамацького коша Слобідської України, Голова Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман Військ і Флоту УНР. Після революції, на еміграції очолює Державний Центр УНР в екзилі: протидіє більшовикам на міжнародній арені, намагається зберегти українські державні установи та військо, об’єднати українську еміграцію довкола продовження боротьби та заручитися підтримкою західних урядів. Убитий 25 травня 1926 року радянським агентом Самуїлом Шварцбардом у Парижі. Попри масштабну кампанію із дискредитації Симона Петлюри, його ім’я для багатьох українців залишилося символом нескореності та боротьби за незалежність України.
1879, 22 травня – народився у Полтаві в родині міщан з давнім козацьким корінням.
1902 – публікується в «Літературно-науковому віснику», закордонних виданнях РУП «Добра новина», «Праця».
1903 – заарештований за політичну діяльність, у 1904-му звільнений під грошову заставу, яку вніс батько, продавши останню десятину лісу.
1908 – переїхав до Петербурга, працював бухгалтером в транспортому товаристві. Вирушив до Москви, де готував до друку журнал «Украинская жизнь».
1917 – на першому військовому з’їзді обраний головою Українського Генерального Військового Комітету, згодом – Генеральним Секретарем військових справ.
1918 – став членом, а згодом головою Директорії УНР.
1920, листопад – виїхав на еміграцію, керував діяльністю екзильного уряду, заснував тижневик «Тризуб».
Детальніше про Симона Петлюру можете почитати в інформаційних матеріалах УІНП.
Окрім того, ви можете переглянути ролик про Симона Петлюру, який минулого року презентував Інститут спільно з Bober Film Studio:

Він був природженим лідером. У 27 років, з’явившись у Києві після російського полону, він створив і очолив одну з найбоєздатніших частин армії Української Народної Республіки – формацію Січових стрільців, який відіграв вирішальну роль в багатьох критичних ситуаціях: під час січневого більшовицького заколоту в Києві у 1918-му, під час антигетьманського виступу Директорії, і під час низки боїв 1919 року.

У 30 років він очолив підпільну Українську військову організацію, яка продовжила боротьбу за Українську державу. УВО мобілізувала українські сили на еміграції, дала поштовх для пошуку нових шляхів утвердження української ідеї.

У 38 років його авторитет і вміла організаційна робота стали запорукою створення Організації українських націоналістів, яка об’єднала галичан і наддніпрянців і стала найуспішнішим політичним проектом, що кардинально змінив нашу історію. Сам Євген Коновалець став своєрідним «містком» між двома поколіннями учасників боротьби за незалежність: тими, хто боровся в 1917-1921 і тими, хто повстав у 1940-ві.

1890, 14 червня – народився у Зашкові на Львівщині у вчительській родині. Навчався в академічній гімназії у Львові. Був одним із найкращих учнів. Дідусь майбутнього провідника був парохом у Зашкові, двоє дядьків – у Страдчі та Малехові.

1914 – із початком І світової війни мобілізований до австрійської армії. Як кадет-аспірант бере участь у боях із росіянами у Галичині. Після бою на Маківці у 1915 році потрапляє в полон.

1917, грудень – засновує Галицько-буковинський курінь (згодом – курінь та корпус Січових стрільців), що відіграє важливу роль у придушенні більшовицького заколоту в Києві у січні 1918-го.

1921 – очолює Українську військову організацію (УВО), яка відкриває нові шляхи боротьби.

1929 – у Відні на I великому зборі Організації українських націоналістів Євгена Коновальця обирають головою ОУН.

1938, 23 травня – вбитий радянським агентом у нідерландському місті Роттердамі.

Військову кар’єру обрав за прикладом свого батька – офіцера. Після закінчення 8 класу, потайки від батьків, подав документи в Усурійське суворовське військове училище, пізніше закінчив Далекосхідне вище загальновійськове командне училище. Обрав шлях морського десантника. Служив за Полярним колом, біля Мурманська, після проголошення незалежності України наполіг на переведенні в Україну.

Він належав до рідкісної категорії офіцерів, які назавжди залишаються в душі солдатами, дбаючи в першу чергу про своїх підлеглих. Уся довірена йому техніка була в бойовому стані. Міг сам день провозитися в гаражі, ремонтуючи БТР. Запчастини на складі вимінював на талони на горілку.

2014-го він сформував перший добровольчий підрозділ із активістів Самооборони Євромайдану – 1-го резервного батальйону Національної гвардії України. Знайти спільну мову з бійцями, які ще вчора були з ним по різні боки барикад, було непросто, але авторитет генерала був величезним. Під час навчань на полігоні в Нових Петрівцях він неодноразово наголошував добровольцям: «Я не хочу бути начальником похоронної команди. Мені не потрібен ваш героїзм, якщо ви будете мертвими. Моє завдання – підготувати вас так, щоб якомога більше з вас залишилося живими».

Разом з ними генерал-майор Кульчицький вирушив у зону бойових дій, що розгорталися на сході України. Від першого дня він був разом зі своїми бійцями, жив у наметі, дбав, щоб хлопці були вдягнені, захищені, нагодовані, нерідко сам готував. Нарівні з іншими брав участь у бойових операціях. Бійці називали його «Батею».

«Враження він складав одне – офіцер, яких мало. Коли генерал-майор Кульчицький загинув, серед нас прозвучала фраза: «Пацани, ми – сироти». Ми розуміли, що таких офіцерів – одиниці, і ті моменти у відродженні Нацгвардії, які він започатковував, ніхто не стане доробляти», – згадував про генерала боєць батальйону оперативного призначення НГУ Іван Дацко.

1963, 17 грудня – народився в німецькому місті Веймар, де на той час служив його батько, уродженець Тернопільщини.

1992 – повернення в Україну, до 14-го окремого батальйону Національної гвардії України (військова частина 1441, місто Тернопіль). Служив також на різних командних посадах у Криму, в Івано-Франківську
Протягом 2005-2010 років командував 2-ю окремою Галицькою бригадою Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України, яка дислокувалася у Львові.

2014, 29 травня – загинув разом з 11-ма побратимами, повертаючись на базу з району гори Карачун під Слов’янськом. Вертоліт Мі-8 Національної гвардії України, на борту якого був генерал-майор Сергій Кульчицький, обстріляли проросійські бойовики з зенітно-ракетного комплексу (ПЗРК). Посмертно нагороджений званням Героя України.

2016, 30 листопада – батальйону оперативного призначення Національної гвардії України, який колись почав формувати генерал Кульчицький, і який досі виконує бойові завдання на Донбасі, присвоєно його ім’я.

Сергій Губанов був серед тих офіцерів міліції, які у 2014-му не зрадили присязі й не перейшли на бік ворога. Службу почав 25 років тому оперативником карного розшуку Стахановського відділу міліції Луганська. Події 2014-го застали його на посаді начальника Ленінського відділу. «Я був керівником середнього рівня й не розумів, що відбувається. Довіри до особового складу не було (такий був час, незрозуміло – хто свій, а хто чужий). Жодних команд зверху не надходило. Коли офіційно з ФСБ переходили на службу в СБУ, або ті, хто раніше служив у поліції в РФ, приїхали в Україну, взяли наше громадянство. Це дає підстави говорити, що все готувалося заздалегідь», – розповідав пізніше Губанов.

Після відмови перейти на службу ворога, потрапив «на підвал» до бойовиків, переніс катування. Справа отримала розголос і його вдалося витягти з катівні. Але вже за тиждень за Губановим почалося справжнє «полювання» – він був занесений до «розстрільного списку 17-ти», який висів на кожному блок-пості бойовиків. Пережив родинну драму (батько Сергія записався в так зване «ополчення»).
Сергій Губанов мріяв повернутися у звільнений рідний Луганськ, а коли його питали, чому він 2014 року не залишився на «тому боці», жорстко відповідав: «Я не бачу себе серед ублюдків». Після виходу з Луганська курирував добровольчі батальйони. А 2015-го його призначили комбатом батальону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1». Губанов безпосередньо брав участь у бойових діях на території Донецької та Луганської областей, у звільненні разом із військовослужбовцями ЗСУ, нацгвардійцями та добробатами захоплених окупантом територій.

За 10 днів до загибелі комбат виклав своє фото в прицілі й написав: «Який би ти не був крутий, здоровий…завжди є той, хто про це не знає, а тільки знає відстань до цілі й поправку на вітер».

1975, 21 червня – народився в місті Стаханов (нині Кадіївка) Луганської області. Закінчив Донецький інститут внутрішніх справ та Національну академію внутрішніх справ.

1995 – розпочав службу в міліції на посаді оперативника карного розшуку Стахановського міського відділу міліції.
2014 – в розпал «російської весни» лишився вірним присязі, через що змушений був залишити окупований Луганськ.

2015, 6 листопада – став командиром батальону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1», який патрулював територію, прилеглу до лінії розмежування.

2020, 20 травня – загинув під час патрулювання території в районі села Трьохізбенка. Посмертно нагороджений званням Героя України.

«Він хотів повернути Луганськ усім серцем. Був справжнім воїном і людиною обов’язку, честі. Офіцер. Патріот. Не ряжений. На таких все тримається. Він мав стати генералом… Все жартував з приводу допомоги чи заохочення, казав «Нам би лише не заважали». Його сім’я була – його батальйон, «Луганськ-1». Всі його любили як Батю. Світла людина. Воїн. Багато разів потрапляв у халепи, але щастило. Не цього разу…», - написав про комбата радник міністра МВС України Валерій Поцелуйко.