Інформаційний вплив на державу, суспільство, громадянина зараз є ефективнішим, ніж політичний, економічний і навіть військовий. Інформація стає реальною, майже фізично відчутною силою[1].

Поняття “інформація” використовується в усіх галузях науки, і в правовій, зокрема. Воно набуло багатозначності й інтерпретується залежно від сфери вживання.

В перекладі з латинської мови “інформація” (information) – це роз’яснення, виклад [2]; тобто йдеться про відомості (або їх сукупність), про предмети, явища й процеси навколишнього світу. Сьогодні немає усталеного й вичерпного тлумачення цього терміну, слід розглядати його з аналізу досліджень філософів.

Поняття інформації неодноразово змінювалось, його межі то розширювалися, то звужувалися. Спочатку під цим словом розуміли “уявлення”, “поняття”, потім – “відомості”, “передачу повідомлень”. Вперше термін “інформація” знайшов своє відображення у математичній теорії інформатики і теорії передачі даних каналами зв‘язку Клода Шеннона (1948), в якій він під “інформацією” розумів усі види повідомлень. К. Шеннон разом з У.Уівером запропонували імовірні методи для визначення кількості інформації, що передається. Однак такі методи описують лише знакову структуру інформації, не зачіпаючи її змісту.

Н. Вінер запропонував “інформаційне бачення” кібернетики, як науки про управління в живих організмах та технічних системах. Під інформацією почали розуміти вже не будь-які відомості, а лише ті, які є новими та корисними для прийняття такого рішення, що забезпечить досягнення мети управління. Інші відомості не вважались інформацією.

У свою чергу Л.М. Беккер, як і Н. Вінер, підкреслює у цьому понятті ознаку впорядкованості і зазначає: “інформація може бути охарактеризована як збереження і відновлення її носієм упорядкованості станів і її джерела, яке впливає на цього носія” [3].

Розглядаючи інформацію як предмет правовідносин у правовій системі, предмет взаємовідносин між державою та юридичними і фізичними особами, доводиться повертатися до вихідних визначень інформації. Прикладом може стати визначення, яке запропонував С.І. Ожегов. На його думку, інформація – це: 1) відомості про навколишній світ і процеси, що в ньому відбуваються; 2) повідомлення про стан справ, про стан чого-небудь [4]. І це вірно, адже більшість суспільних відносин виникає саме з приводу інформації як відомостей і повідомлень під час її створення, розповсюдження, перетворення та споживання.Друга концепція інформації, на думку багатьох вчених, є більш плідним підходом до вирішення проблеми інформації, – “різноманітна” концентрація інформації. У рамках даного підходу інформацію можна трактувати як “зняту нерозрізненість”, як розмаїтість. “Інформація, – підкреслює Б.В. Бірюков, – існує там, де є розмаїття, неоднорідність. Інформація “виявляється” тоді, коли хоча б два “елементи” у сукупності різняться і вона “зникає”, якщо об’єкти “склеюються”, “ототожнюються” [8]. Багато авторів використовують у своїх дослідженнях ті визначення інформації, які наведені в енциклопедичному словнику: “інформація – це відомості, що передаються людьми усним, письмовим або іншим способом” [9]. Одночасно розглядається і більш узагальнене системне поняття: “інформація – це загальнонаукове поняття, що включає обмін відомостями між людьми, людиною й автоматом, автоматом і автоматом; обмін сигналами у тваринному й рослинному світі; передачу ознак від клітини, від організму до організму” [10]. Зазначено, що для цих двох визначень характерна єдина внутрішня сутність, що дає підставу застосовувати їх для різноманітних систем.

Категорія “інформація” виступає одним з найважливіших факторів системи суспільних відносин. У зв’язку з цим, у сучасній філософії, теоретичних та прикладних науках не можуть підібрати однозначного трактування (змісту) категорії “інформація”.

В.А. Копилов [15] у своїх працях зазначає, що всі вищезазначені терміни можна поділити на дві групи. Терміни першої групи, швидше за все, виникають завдяки об‘єктам, у зв‘язку з якими виникають суспільні відносини (це програми для ЕОМ; комп‘ютери; інформатика як наука, що вивчає інформацію; одночасно “інформація” і “комп‘ютери” як пов‘язані поняття; телекомунікації як засіб отримання, передачі і знищення зв‘язку. Друга група термінів базується на застосуванні понять, що уособлюють інформаційні права та свободи, що мають гарантуватись інформаційним правом, – “право знати”, “право на доступ до інформації” та ін. [16]

Не зважаючи на різноманітність цих понять, всіх їх можна об‘єднати в один клас через поняття “інформаційна сфера” (сфера діяльності, пов’язана із створенням, поширенням, перетворенням і використанням інформації), в якій вони застосовуються або як її складові частини, або як асоційовано пов‘язані з нею. Вважаємо, що інформаційну сферу слід розглядати в сукупності, а не зупинятись на її окремих складових – інформатика, програмні засоби, комп‘ютери, їх системи, засоби зв‘язку, телекомунікації та ін. [17]

На думку деяких науковців [18], повноцінність галузі права може бути визначена при наявності трьох її складових, а саме: 1) самостійності предмета і метода відносно інших галузей права; 2) самостійність нормативно-правової основи галузі, достатньої для формування окремої галузі законодавства; 3) самостійність її доктрини і навчальної дисципліни.

Під предметом права зазвичай розуміють те, що регулює право, тобто певні види суспільних відносин, що регулюються правом.

Під предметом інформаційного права слід розуміти інформаційні відносини як відокремлену групу суспільних відносин, що виникають у процесі обігу інформації в інформаційній сфері в результаті здійснення інформаційних процесів у порядку реалізації кожним інформаційних прав і свобод, а також в порядку виконання обов‘язків органами державної влади і місцевого самоврядування щодо забезпечення гарантій інформаційних прав і свобод [19].

Проблематичним залишається питання про самостійність методу даної галузі права. Не зважаючи на явно виражену самостійність предмету правового регулювання, інформаційне право не може мати власного методу, на зразок цивільного чи кримінального права, оскільки є комплексною галуззю. Тут реалізуються методи усіх класичних галузей права: конституційного, адміністративного, цивільного і кримінального. За цією ознакою інформаційне право є галуззю другого рівня, що реалізує методи базових галузей права, що не заважає розвитку її теоретичної і нормативної основи [20].

Втім навіть, якщо на документи ставляться грифи “службова таємниця”, “не для друку” тощо, то повинні існувати відповідні процедури надання та зняття цих грифів, визначатися підстави для таких дій. Вочевидь потрібним є також і регламент організації доступу до потрібних документів. Проте, офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції нормативних актів щодо порядку роботи з документами, які мають грифи “службова таємниця”, “не для друку” взагалі не існує.

Що ж до порядку роботи з документами, які мають гриф “для службового користування” (ДСК), то він був схвалений КМУ у Постанові № 1813 від 27 листопада 1998 року “Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави”. Згідно п. 2 Постанови центральні і місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування повинні у шестимісячний термін розробити і ввести в дію переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави. Цій інформації надається гриф ДСК. Хто саме і виходячи з яких критеріїв повинен вирішувати, які саме відомості є конфіденційними Інструкція не визначає. Також не зрозуміло, чи будуть доступні ці переліки для широкого загалу. Адже мало не кожне відомство відтепер може мати подібний перелік. Можливо логічно прийняти “Звід відомостей, які віднесені до конфіденційної інформації, що є власністю держави” [23].

При такій ситуації інформація, що потрапила до державного органу, може стати конфіденційною завдяки рішенню керівника цього органу, про що її творець (першоджерело) може навіть не здогадуватися. Також на сьогоднішній день суттєво розширеним став обсяг інформації, яка засекречується. До інформації у сферах оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, яка може бути віднесена до державної таємниці, відтепер додана також інформація у сфері науки і техніки, а саме інформація “про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції та технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність та національну безпеку України” (ст.8). У сфері державної безпеки і правопорядку з’явилися нові позиції: до державної таємниці може бути віднесена інформація “про особовий склад органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність”, “про організацію режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, державні програми, плани та інші заходи у сфері охорони державної таємниці”, “про організацію, зміст, стан і плани розвитку технічного захисту секретної інформації” та “про результати перевірок, здійснюваних згідно з законом прокурором у порядку відповідного нагляду за додержанням законів та про зміст матеріалів дізнання, досудового слідства та судочинства з питань, зазначених у цій статті сфер” [24].

Таким чином, видно, що крім недоліків законодавчого забезпечення права на доступ до інформації, існують проблеми його застосування, а точніше – грубе порушення правових норм, яке, як показує практика, у більшості випадків є безкарним.

Чинне законодавство України не відповідає сучасному рівню розвитку інформаційних відносин та не в змозі адекватно вирішувати проблеми, що виникають. Більшість чинних законів та підзаконних нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання інформаційних відносин, були прийняті до набрання чинності Конституцією, і навіть із значними змінами і доповненнями непридатні для задоволення потреб сьогодення. Здебільшого вони або наводять терміни, або декларують певні положення без вказівок на шляхи їх реалізації, або мають місце “посилання на посилання”, або посилання на такі норми окремих законів, які до сфери інформаційних відносин неможливо застосувати без врахування специфіки об’єкта.

Підхід до формування законодавства України у галузі свободи інформації, з погляду пізнавального аспекту, викликав ряд проблем правового регулювання відносин даної галузі.