Ми створили її для того, щоб усі охочі мали змогу поділитися своїми віршами і ознайомитися з поетичними творами інших.

Дошка створені здобувачами та викладачами кафедри артменеджменту та івент-технологій НАКККіМ в рамках Національного тижня читання поезії, 2024.

Просимо Вас дотримуватися правил розміщення дописів:

1. У верхній частині допису вкажіть Ваше ім'я та прізвище, назву твору.

2. Додайте світлину, яка ілюструє Ваш вірш (за бажанням).

3. У нижній частині розмістіть вірш.

   
   

   У Вас є можливість позначити вірші які Вам сподобалися, натиснувши на "сердечко" в нижній частині допису.

   
   

   Дякуємо за участь!

Перший тиждень читання 2024 року буде присвячений поезії і відбудеться з 16 по 24 березня 2024 р. Тиждень поезії є гарною можливістю відзначити роль поетів і поетичного слова в культурі, особливо під час війни, адже поезія як форма літератури реагує на події найпершою. 

Тема тижня поезії 2024 – ДІМ. Гаслом став рядок із вірша сучасної української поетки Ірини Шувалової – “Ріки незмінно течуть додому”. У візуальній частині ми використали фрагмент однієї з картин циклу “Сни про дім” воїна, поета й художника Валерія Пузіка.

А потім враз, тут грім - і на землі,

Здається так ніколи не буває, а може так буває уві сні?

О сни, міраж, ілюзія Морфея,

Даруєте фіаско Ви чи зліт,

Ви ніби спів у Тартарі Орфея,

Виводите із забуття у світ.

Там завжди стояв старий магнітофон

Поміж балок товстих проростав мох

А мама з татом викорчували його вдвох

На балконі часто щебетали пташки

Оповіщали так про прихід весни

Одного разу балки полетіли додолу

Відчувши подих страшного нічного грому

Вже декілька місяців мох там бушує

Господарі ж давно обидвоє заснули

Птахи ніби збилися з курсу

Облітають балкон не в дусі

Квітка невеличка єдина чекає

Пробилася з моху у тихій печалі

Маленька цвіте без устану щодня

Не заважає їй вся метушня

Вкутана пеленою туману чи освічена сонцем яскравим

Вона віддано виростає й сама про себе дбає

у височинах небес,

тишу стереже.

Змінюється світ старий,

поринає у нове…

Вільна, незалежна.

Розквітаєш, зростаєш, милуєш.

Ти моя рідна домівка.

Батьківщина.

Знову у мене повно думок

Знову пишу "Ви це чули?" у чат

Знову збираю в онлайні дівчат

Знову згадала початок війни

Знову не знаю куди мені йти

Знову не спиться, знову я плачу

Знов хтось когось уже не побачить

28 квітня 2023

Дім.

Рідний. Теплий.

Зігріває. Лікує. Надихає.

Відчуваю любов і силу.

Фортеця.

Це не чотири стіни та дерев‘яні двері.

Він не завжди є матеріальною точкою

І не обов’язково прописаний у папері.

Справжній дім - про відчуття спокою,

Де непомітно пролітають сірі будні.

Дім - це завжди яскраві спогади,

Часом тяжкі й сумні, проте незабутні.

Взагалі то дім - не про певні межі,

Певний вигляд чи позначене місце.

Дім - це своєрідна всеосяжна вежа,

Що рятує душу і захищає серце.

Він - затишок, обійми в родинному колі,

Теплі усмішки й щасливі хвилини.

В ньому - почуття безмежної волі.

А все інше - лише сива чужина.

– Вибачте, але я пахну війною, – …

– Пробач, я не згодна з тобою, – …

– Не мав де я митись, і їсти, і спати, – …

– Вклоняюсь тобі за геройство, солдате, – …

– З початку війни мені снилася Мати, – …

– Дозволь же тебе обійняти, солдате, – …

– Я пахну війною, я у ній до безтями, – …

– Солдате, ти жертвуєш своїм життям, – …

– Я просто люблю свою Батьківщину,

За неї стою… я за неї загину…, – …

– Дозволь же я стану перед тобою на коліна, – …

– Не треба… Вставай із колін Україно…, – …

Чому ж ви б'єте саме в душу?

Чи вам не кров людська потрібна?

Чому крізь очі чорні мушу 

Вдивлятись, чи людині все ж подібна?

Вас кляли темними ночами

Замучені солдати в кайданах,

А ви неначе ті чорти з рогами

Заплутались у вбитих іменах 

Їх неспокійна, стомлена душа 

Неначе журавель летить угору.

До Бога, мабуть, вируша...

Поскаржитись на доленьку сувору.

А в мати  серденько здригнеться

І вскоче до ікони відчува,

Почне молитись і навколішки зігнеться,

Погані думи далі відсува

І плаче небо, плаче поле, і плачуть квіти у неволі.

Чи заслужили таку долю?

Серця, наївні, чисті, голі,

Їх кинули під ту тополю...

Ви скільки б крові не пролили на ножа

І скільки б нас не намагалися убити,

Вам ця земля завжди буде чужа!

Їх душі, не дадуть спокійно жити!

Найкращий, наймиліший рідний дім;

Там тепло, затишно завжди;

Там Тато, Мама завжди поруч;

Там Я, там все моє тепло.

Як так? Прийшла весна,

Прийшла і не спитала...

А може в серці ще зима?

А може ще зарано?

Прийшла вона до мене в дім,

Пташками заспівала,

Промінчиком своїм ясним,

По дому застрибала.

І дім наповнився теплом,

І щастям зустрічає,

Живи весна, живи мій дім,

Життя перемагає!

Розлилась річка світла і пташиних співів

Хай новий день несе в наш дім

щасливу вість, що морок вже минув...

А далі-мир, весна і радість на поріг.

І вся травичка, і земля моя!

В моїх краях і сонце яскравіше,

І пісня солов’я гучна.

Нехай десь є краї принадні

І в світі інша є краса,

А я люблю свої місця прекрасні,

По ним веселка йде за небеса.

"Шипшина"

Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: – Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.

Де я стою, і чи дивитись мені вгору?

Мої слова просіють, мов пісок

Ті, що позбавлені як сенсу, так і зору .

Чи маю шанс відчути знов весну?

Балакати з зеленим листям дубу,

І бачити примар величних сну,

Які розпалюють у серці грубу.

Ті пильні промені, що впали на обличчя,

Мене приспали запахом тепла.

І ті думки, навʼязані із потойбіччя,

Убережуть мене, як я їх берегла.

Мій дім давно проріс зеленим листям

Біля душі, десь усередині, сидить.

Не відчиняє ні своїм, ані чужинцям.

І лиш підлога видає, все ще скрипить…

Де ляльки це ми, а хто ж лялькарі?

Політики, масони, можливо боги?

Та Ні! Лялькарами є наші думки, розум, свідомість це саме ті нитки що керують людьми

Травмують,ламають або навпаки зі всієї сили кохають танцюючи під гарні пісні

Одні влаштовують драми і з часом обривають нитки а інші сумлінно грають та вяжуть крепкі вузли

Часом тисне так на плечі,

Що ні рідні голоси, ні знайомі краєвиди,

Запахи чи кольори не втішають

Від задухи й давки цих чотирьох стін.

День у день

Одні дороги, ті ж дерева і будинки,  Банери та магазини,

Крики, шум, гуркіт машин,

Люди лізуть звідусіль.

Кожен день словами мрієш:

«Хоч би в гори, хоч би в ліс.

Хоч би море чи озера, чи савана,

Чи пустеля, або навіть інше місто..

Лиш не тут і не сюди».

Та коли уже далеко,

Дивишся на кольори,

Згадуєш оті, що вдома.

Потім -  рідні голоси і знайомі

Краєвиди, Шум, людей, дороги, дні..

Бо савани дуже гарні,

Але рідні не завжди.

Хтось щасливий, а хтось вʼяне.

Бо для них свій Дім лише один.

Із глини, із каменю та із бетону,

Скляні, деревʼяні, а є і залізні,

Та дай же вам Боже лиш рідного дому.

Мій дім – моя земля і зветься вона Україна.

Мені найбільше подобається моя країна.

І мова наша – солов’їна.

Щоб золотом в нім сяяли віконця,

Щоб кожен цвях у ньому і цеглина

Нам радість дарували незрадливу.

Щоб повнився він сміхом і піснями,

І весело нам буде жити в нім,

Бо щастя там поселиться із нами.

Скоро повернусь назад додому,

До пшениці рідного колосся.

Скину біль, страшенно люту втому,

Розпущу знесилене волосся.

Доторкнусь до рідних мені стін,

До землі обличчям притулюся.

Може хтось, не вставши і з колін,

Спить під нею: «Ні, я не боюся!»

Повернусь під небо без хмарок,

Без яскравих спалахів і шуму.

Серце залишу тут без дірок,

Без поранень, гніву та без суму.

Зазирну в спустошену весну.

Де вона? Ніхто цього не знає.

Лютий як ішов, то на війну

Взяв її з собою й не вертає.

Не вертає усмішок дітей,

Він забрав усе, що ми всі мали,

Незліченних крім страшних смертей

Або тіл, що в вогнищі палали.

Віднайду покинутим свій край,

Знов побачу друзів і родину.

Мов ключі летять пташиних зграй

Люди, кожен у свою хатину.

Повернусь колись назад додому,

До полів, де соняшників море,

Де, схилившись повністю додолу,

Плачуть верби в озеро прозоре.

Плачуть люди в радісних обіймах,

Їх серця злились в одне живе

З тими навіть, спав хто в домовинах,

А тепер майбутнє в нас нове!

11.05.2022

Що це за фраза й де тут сенси ваші?

Скрізь тисячі незрозумілих слів.

Для чого це усе писати

Й вдавати з себе гуру тих віршів?

Насправді ж варто лиш згадати

Суботній ранок, тихий шелест трав.

Або йдучи по вулиці відчути ніжний аромат

усе із цього поверне в спогади назад.

У сонячні яскраві теплі дні,

У посиденьки, коли вже місяць

дивиться з гори,

У ті сніданки з ароматом кави.

Це все ти згадуєш коли ..

Коли так хочеш повернутися до хати,

Коли ти чуєш вже відомий спів пташок,

Коли навколо й скрізь ти бачиш грати,

А вдома спокій мир й твоя любов

Не передати це словами,

лиш тіло памʼятає відчуття.

Тому як знайдеш місце де «як вдома»

забудь про час й живи своє життя!

"Кохана, дякую за Дім..."