Щоранку мала падчерка сідати біля колодязя і прясти пряжу. І стільки їй треба було напрясти, що часто навіть кров виступала у неї на пальцях.

Якось вона сиділа так, пряла і забруднила кров'ю веретено. Дівчина нахилилася до колодязя, щоб обмити веретено, а воно раптом вислизнуло у неї з рук і впало у колодязь.

- Ти його впустила, ти його і діставай, - сказала мачуха сердито. - Та дивись, без веретена не повертайся.

А коли отямилася, побачила вона, що лежить на зеленій галявині, з неба сонце світить, а на галявині квіти ростуть.

Пішла дівчина по галявині, дивиться: стоїть піч, а в печі хліби печуться. Хліби крикнули їй:

- Ах, виймай нас, дівчино, з печі скоріше! Ах, виймай скоріше! Ми вже спеклися! А не то ми скоро зовсім згоримо!

- Ах, потруси мене, дівчино, потруси! Яблука давно вже достигли!

Стала дівчина трусити дерево. Яблука дощем на землю посипалися. І аж доти трусила вона яблуню, поки не залишилося на ній жодного яблука.

- Чого ти злякалася, любо? Залишайся-но краще в мене. Будеш добре працювати, добре й тобі буде. Ти мені тільки ліжко застілай гарненько та перину і подушки збивай посильніше, щоб пір'я на всі боки летіло. Коли з моєї перини пір'я летить, на землі сніг іде. Знаєш, хто я? Я - сама пані Метелиця.

- Що ж, - сказала дівчина, - я згодна піти до вас на службу.

Перину і подушки вона так сильно збивала, що пір'я, наче пластівці снігу, летіло на всі боки.

І все ж таки скоро дівчина засумувала. Спочатку вона й сама зрозуміти не могла, чому сумує, - адже їй тут у тисячу разів краще ніж удома живеться, а потім зрозуміла, що сумує вона саме за рідною домівкою. І хоч як там було погано, а все ж таки вона дуже до неї звикла.

От раз і каже дівчина Пані Метелиці:

- Я дуже сумую за домівкою. Хоч мені у вас добре, а все-таки не можу я тут більше залишатися. Мені дуже хочеться побачити рідних.

Вислухала її Метелиця і каже:

- Мені подобається, що ти своїх рідних не забуваєш. Ти добре у мене попрацювала. За це я тобі сама покажу дорогу додому.

Взяла вона дівчину за руку і привела до великих воріт. Ворота відчинилися, і коли дівчина проходила під ними, посипалося на неї зверху золото. Так і вийшла вона з воріт, уся золотом обсипана.

- Ку-ку-рі-ку, дівчина йде!
Багато золота в хату несе!

Побачили мачуха із донькою, що принесла падчерка з собою багато золота, і зустріли її лагідно. Навіть лаяти не стали за довгу відсутність.

І от вона опинилася на тій самій зеленій галявині, де росли гарні квіти. Пішла вона по стежці і скоро прийшла до печі, де пеклися хліби.

- Ах, - крикнули їй хліби, - витягай нас із печі! Виймай скоріше! Ми спеклися вже! Ми скоро згоримо!

- Ще чого! - відповіла ледарка. - Стану я через вас бруднитися, - і пішла далі.

- Ах, потруси мене, дівчино, потруси мене! Яблука вже давно достигли!

- Ще чого! - відповідала вона, - Ще як почну тебе трусити, а мені якесь яблуко на голову впаде та гулю наб'є!

Найнялася ледарка до Метелиці працювати.

Перший день вона ще якось намагалася побороти свою лінь, слухалася стареньку, збивала їй перину і подушки так, що аж пір'я летіло на всі боки.

А на другий і на третій день почала долати її лінь. Вранці знехотя вона піднімалася з ліжка, постіль своєї господині стелила погано, а перину і подушки зовсім перестала збивати.

Набридло Метелиці тримати таку служницю, от вона і каже їй:

- Вертайся-но ти до себе додому!

Тут ледарка зраділа.

"Ну, - думає, - зараз на мене золото посиплеться".

Підвела її пані Метелиця до великих воріт. Відчинилися ворота. Але коли виходила з них ледарка, не золото на неї посипалося, а перекинувся казан зі смолою.

- Сміятимуться люди на селі:
Прийшла додому дівчина в смолі!

І так ця смола до неї міцно пристала, що залишилася у неї на шкірі на все життя.