Пам'ятник був поставлений на честь повернення місту в 1802 році Магдебурзького права, яке воно вперше дістало ще у XV столітті. Цю подію кияни святкували три дні ілюмінаціями й балами, а пізніше зібрали 10 тис. руб. на будівництво каплиці й пам'ятника з фонтаном.

Друга назва монумента — нижній пам'ятник святому Володимиру — пояснюються тим, що за легендою на цьому місці князь святий рівноапостольний князь Володимир хрестив дванадцятьох своїх синів. Існує версія, що у Петербурзі посвяту на монументі зі згадкою про князя зрозуміли так, що і сама колона є пам'ятником Володимиру, або ж кияни навмисне представили споруду саме так — щоб не викликати монаршого гніву^[2]. Імператор Олександр I і справді був обурений тим, що його завчасно не сповістили про спорудження монумента^[3]. Генерал-губернатора Андрія Фенша^[ru] пізніше навіть було зміщено з посади.

Ансамбль Круглої площі є одним з найвизначніших архітектурних комплексів України в стилі російського класицизму^[2] і єдиним на пострадянському просторі композиційно завершеним архітектурним ансамблем доби губернського класицизму^[3].

17 січня (29 за новим стилем) 1805 року, з ініціативи Василя Каразіна, Олександр I підписав Указ про відкриття у Харкові Імператорського університету. Його було засновано з ініціативи та на кошти місцевої громади, серед яких відзначились брати Тихоцькі — секунд-майор Ізюмського гусарського полку Яків Андрійович Тихоцький (до 1736—1800), полковник 1-го гусарського полку Павло Андрійович Тихоцький (задовго до 1763 — після 1809). Їхню ідею підтримали й зібрали потрібні кошти дворянство та міська управа. Керував збором коштів син Якова Тихоцького — провідник дворянства Куп'янського повіту Іван Якович Тихоцький (1772 — після 1820). Багато дослідників (Данилевський Г. П.^[3], Єфремов С. О.^[4], Багалій Д. І.) вказують на те, що запит на просвіту і відповідна ініціативність у громаді Харкова утворилися завдячуючи Григорію Савичу Сковороді, який жив і викладав у Харкові та навколо міста якраз наприкінці XVIII століття. Останні дні Сковорода провів у маєтку Пан-Іванівка, який належав вітчиму і матері Василя Каразіна, де Василь Назарович зустрічався з філософом. А кошти на відкриття університету були зібрані за участі близьких друзів та учнів Сковороди.

Будівництво Спасо-Преображенської церкви в Мошнах було розпочато 1830 року за наказом Михайла Воронцова, на місці дерев'яної церкви 1709 року зведення, та було завершено 1839 року. Освячена київським митрополитом Філаретом 19 серпня 1840 року. Автор проекту церкви — італійський архітектор Георгій (Джорджо) Торічеллі, що працював міським архітектором Одеси. Будівництвом керував інженер Терентій Ступников. Після відкриття стала ключовим елементом палацово-паркового ансамблю Воронцова.

1917 року була здійснена невдала спроба зруйнувати церкву. Врятувало церкву від зруйнування надання їй 1926 року статусу архітектурної пам'ятки.

• Спасо-Преображенська церква, Воронцовський палац в Алупці та Храм Святого Іоана Златоуста в Ялті збудовані в однаковому архітектурному стилі, з використанням подібних архітектурних елементів.

• Є легенда, що архітектор Джорджо Торічеллі створив точну копію храму у Франції, під Парижем. Але на жаль, вона не має підтверджень.

З 1931 року театр ім. Марії Заньковецької здобуває статус державного та отримує стаціонарну прописку в Запоріжжі. На той час тут сконцентрувалась прогресивна науково-технічна думка, позначена будівництвом Дніпрогесу та всезагальною індустріалізацією. Відповідний відбиток був накладений і на театральний репертуар. Одними із перших вистав були поставлені п'єса «Гута» Григорія Кобеця та «Комуни в степах» Миколи Куліша, де підіймались властиво соціалістичні проблеми.

Поступово цей ейфорійно-комуністичний напрям вдалося дещо вгамувати. Глядачі із задоволенням почали відвідувати «Доходне місце» Олександра Островського, «Весілля Кречинського» Олександра Сухово-Кобиліна, «Марусю Чурай» Івана Микитенка, а також відновлені постановки «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого, «Ой, не ходи Грицю та й на вечорниці» Михайла Старицького, «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського.

Палац гетьмана Кирила Розумовського — видатна пам'ятка доби класицизму. В Україні це єдина архітектурна споруда, зведена геніальним архітектором Чарльзом Камероном^[1]. Упродовж 1799—1803 рр. тут тривали масштабні будівельні роботи. Після смерті гетьмана, у 1803 році палац перейшов у власність його сина Андрія, який володів ним до своєї смерті (1836 р.). У 1824 році пожежа знищила майже всі інтер'єри споруди.

Питання подальшої долі гетьманського палацу підняв у 1908 р. на XIV Всеросійському Археологічному з'їзді в Чернігові Георгій Лукомський^[2].

Село Шевченкове розташоване на Придніпровській височині неподалік Моринців. Саме сюди ще будучи дитиною переїхав з батьками Тарас Шевченко. Нині поселення входить до Національного заповідника "Батьківщина Тараса Шевченка".

У селі Шевченкове є Літературно-меморіальний музей Кобзаря та реконструйована за його малюнком стара батьківська хата. Також тут встановлено скульптуру "13-річний Тарас з дорожнім вузликом".

Вже у дорослому віці письменник напише вірш "І виріс я на чужині", де згадує про побачене у дитинстві

Письменнику дуже сподобалось у садибі, яка між іншим чудово збереглась досьогодні. Тут він буде гостювати ще не один раз і навіть закохається у Надію Тарновську, доньку Василя Тарновського. Це захоплення він пронесе практично через усе життя, але так і не одружиться з нею.