Системи освіти, які шанують різноманіття й дотримуються переконання, що кожна людина має потенціал і до неї треба ставитися з гідністю, дають можливість усім навчатися не тільки базових речей, але і здобувати широке коло навичок, необхідних для побудови стійких суспільств.

Це не про заснування департаменту освіти, який займається інклюзією. Це радше про недискримінацію і приймання кожного, створення всіх можливих розумних пристосувань для задоволення різних потреб і роботу в напрямі гендерної рівності.

Поряд із забезпеченням доступу до школи, раннє втручання може суттєво зменшити потенційний вплив інвалідності на прогресування й навчання.

У багатьох аспектах досягнення інклюзії – управлінський виклик. Одних людських і матеріальних ресурсів для подолання нерівності мало. Історично ці ресурси концентрувалися в кількох місцях. У деяких країнах ресурсні центри або виїзні спеціалісти допомагають із налагодженням інклюзії.

15% батьків у Німеччині і 59% у Гонконзі бояться, що діти з інвалідністю заважатимуть навчанню інших. У штаті Квінсленд (Австралія) 37% учнів спецшкіл – це учні, яких забрали зі звичайних. Уряди повинні надавати простір громадам для рівного висловлення своїх преференцій під час напрацювання політик інклюзивної освіти.

У країнах ОЕСР частка учнів, які відчували, що вони належать до школи, впала з 82% у 2003 році до 73% у 2015. Школи повинні підвищувати взаємодію всередині та за своїми межами, наприклад, через батьківські асоціації. Кожна думка має враховуватися.

Не всі програми, націлені на неблагополучні групи, можуть бути реалізовані в одному місці. Однак вони мають максимально взаємодіяти. У 89% країн у школах є програми підтримування здоров’я та харчування. Утім, децентралізація може посилити нерівність, якщо не враховувати можливості на місцях. Наприклад, у Британії, хоча кількість дітей та молоді, які потребують підтримання, зросла на 33% між 2015 та 2019 роками, фінансування плану підтримки на місцях зросло лише на 7%.

Центральні уряди повинні забезпечити кадрову та фінансову підтримку місцевих органів влади у сфері інклюзії.

Уряд також повинен створити умови, які дадуть змогу НУО контролювати виконання урядових зобов’язань та обстоювати тих учнів, які виключені з освітнього процесу.

Кампанія НУО у Вірменії 2001 року призвела до створення нової законодавчої та бюджетної бази для впровадження інклюзивної освіти на національному рівні до 2025 року.

Розмовні та жестові мови та зображення в підручниках повинні робити всіх видимими, не допускати стереотипів. Жінки представлені в текстах та ілюстраціях в англомовному підручнику для середньої школи в Індонезії – у 44% випадків, у Бангладеші – у 37%, у Пенджабі (одна з провінцій Пакистану) – 24%.

Оцінювання повинно бути формувальним і давати змогу учням демонструвати результати навчання різними способами.

Інклюзивні підходи не мають трактуватися як тема виключно вузьких спеціалістів – а як ключовий елемент учительської освіти: першопочаткової чи як елементу професійного розвитку. Такі програми мають фокусуватися на подоланні усталених переконань, що деякі учні не здібні до навчання.

Директори шкіл мають бути готові до впровадження й комунікації інклюзивного шкільного духу. Освітяни також можуть бути прикладом для учнів та підтримувати інклюзію своїми ідеями.

Збір даних потрібний для планування та формування бюджету для надання послуг з інклюзивної освіти.