Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965—1972 pp. У цьому процесі частина шістдесятників без особливого опору перейшла на офіційні позиції (Віталій Коротич, Іван Драч, Володимир Дрозд, Євген Гуцало та ін.), декого на довгий час (Ліна Костенко), а інших взагалі перестали друкувати (Борис Мамайсур, Василь Голобородько, Ярослав Ступак).Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Ірина Калинець, Ігор Калинець, Валерій Марченко, Микола Плахотнюк та ін.), в якому вони або загинули (Василь Стус, Валерій Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі (і навіть працювати лікарем, як було заборонено Миколі Плахотнюку). З тих, що були заарештовані, єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений з ув'язнення та допущений до літературної праці, але вже цілковито в річищі соцреалізму.

Усвідомлення українською творчою молоддю злочинної суті комуністичної системи сприяло її звільненню з-під впливу ідеологічних догм «соціалістичного реалізму», підвищувало статус загальнолюдських цінностей та ідеалів. Формування світогляду шістдесятників відбувалося під впливом гуманістичної культури Заходу, ознайомлення з якою сприяло зростанню зацікавлення до надбань власної культури, історії та традицій українського народу. Шістдесятники у своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали тогочасне українське суспільство.